«Осінь-господиня»

Стоять задумливі сади, десь вчувається тихе відлуння літа, зітхання зажурених трав, і стежина туманних світанків... На моєму подвір’ї – Осінь. То пораєтьсяна на городі, то біжить швиденько в сад, і все так загадково й неповторно. Підкотила лляні рукави сорочки, обтерла спітніле від праці чоло, та раз за разом кидає в фартух: буряк, картоплину, цибулю, моркву – все, що так рясно вродила земля. «Осінь-господиня» зірвала напівзелене павутиння квасолі, заплела собі в коси, і сміється, жартує. А потім – скоріше у сад. Тішиться вона плодами яблунь, груш, рада з того, що має на це право. Насправді всього лиш гостює (хоч як і не любить цього слова), бажає бути господинею, і ніяк інакше. Тому не лінується і сміливо береться до праці. Бо незабаром – її улюблений час, коли так і вправно зможе перевтілитися в іншу: панну неземної краси, володарку золота й багрянцю; покровительку тих, що залюблені в книгу і чай, вечірню тиху атмосферу, й мелодії осінніх крапель дощу. Тоді і сама Осінь одіне своє пальто й капелюх, дістане парасолю та тихо піде, перегортаючи наступну сторінку свого буття.

На хвилину зупиняюся і знову уявлаю: Моя «Осінь» блукає по околицях, вітер одним помахом колихає її малинову плахту, а іншим вміло одягає барвистий кептарик під вишивану сорочку, трепетно сплітає їй вінок із всіх щедрих плодів і обдаровує її гуцульською силянкою. А ще яскравість і сіяння кольорів – осінні переливи й мелодія танцю. Такою я побачила осінь і такою вона з’явилася зараз – моїми руками і моїм серцем, з любов’ю і щирістю, як естетична пам’ятка культури і мистецтва, як символ безперервності круговороту життя.

Лялька-мотанка «Осінь-господиня»:

Христина Семенко

Слова: Аня Біленчук